Портрет перший
Марго(Марія Бойко)

Ми зустрілися і познайомилися з Марго у пізній вечір першого дня табору(20 серпня). У цей день таборувльники мали прогульку у село М. Іловиця. І так нам добре велося в монастирі з о. Митрофаном, на джерелі, з якого пив воду цілитель, святий землі української, Амфілохій, в саду зі смачними яблуками у старости с. В. Іловиця, що ніч застала в дорозі. Але це не злякало нас,а навпаки – додало якоїсь таємничості, унікальності моменту спільного перебування у нічному лісі.
Трапезували при світлі ліхтариків. За цим дійством спостерігали батьки пластунів станиці “Кременець”, які приїхали провідати своїх дітей(так, у перший день!) і привезли нам питну воду. Хтось повідомив мені, що Марго уже давно на таборі. І ось я вперше побачила жінку зі світлими кучерями і з таким самим світлим поглядом. Вона одразу взялася рятувати нашого бунчужного Асю, який приїхав на табір з іншого табору і не встиг залікувати свої мозолі(і тут одразу мандрівка).
Я відчула, що ми у безпеці. З нами військовий лікар, який точно допоможе нам виграти цю війну на виживання в лісі.
Не багатослівна, скромна, старалася з’являтися тільки в потрібний момент – відразу відчувається військова виправка.
Її було важко докликатись на кухню поїсти. Все приказувала: “Хай діти їдять”. У мене склалось враження, що вона боялася об’їсти дітей, боялася, щоб їм вистачило.
Марго впарвно пояснювала і показувала пластунам на практиці, як надавати першу допомогу(під час локацій). Рятувала друга Ігора під час нічного алярму, який виконував роль пораненого, грала з нами “Таємного друга”, дотримуючись правил і даруючи подарунки Богданчику Карпінському(найменшому пластунові табору).
І вщерть переповнила наші серця, до емоційного вибуху, проханям дати їй номер банківської картки нашої станиці, щоб перерахувати на потреби організації. Ми здивовано відповіли, що це ми маємо давати їй і її побратимам гроші та іншу допомогу, бо вони захищають нас, ризикуючи своїм здоров’ям і життям. Та Марго не переставала нас переконувати, що робимо дуже потрібну справу, виховуючи дітей патріотами, але розуміє, що виховники – волонтери, які вкладають у цю справу і свій час, своє здоров’я, сили та й кошти також.
Ця жінка-воїн розповіла про своїх побратимів – молодих хлопців, які воюють з моськовським окупантом і хочуть залишити по собі, якщо загинуть, ДОБРИЙ СЛІД, а власне – підтримати грошима молодіжну організації, яка виховує патріотичну молодь.
Яка висока ЖЕРТОВНІСТЬ! Це й справді найкращі люди. Цвіт нації. Вони прагнуть віддати усе заради майбутнього України. Я щаслива, що познайомилася з Марго, з Марією. Так звали мою маму, тому це ім’я для мене особливе.
А звідки взялося псевдо?
Ми про це вже дізналися зі статті друга Віктора Аверкієва, журналіста, який був гостем на таборі і,на відмінну від проводу, мав можливість більше спілкуватися з людьми. Дякуємо йому за це.
Марії дістався бронежелет від солдата, який мав псевдо Марго. Так що… і псевдо отримують в спадок….
Слава нашим Героям! Слава Україні!

Таборові портрети
Портрет другий
Отець Митрофан

На перший день табору, зазвичай, ні мандрівку, ні прогульку не планують. Але нам дуже хотілося почати знайомство з відвідин святого місця, зі спілкування з духовною людиною, з благословення монаха, який спасався на горі Афон. Тому пообіді усім табором ми відправилися через ліс навпростець у село М. Іловиця до монастиря, в якому проживає і дбає про розбудову духовного осередку нашого краю отець Митрофан.
Попереду миготіли прапори, час від часу зв’язкові отримували грипси і виконували завдання. І як я не старалася повернути подорожніх на хибний шлях 😉- мені не дозволили цього зробити сміливі пластуни при виконані завдання, описаного в грипсі.
Отак ми й мандрували, співаючи “Попереду жахи-шляхи”, стиха розмовляли і насолоджувалися бездоганним літнім днем. Спочатку нас лісова стежка вивела у село В. Іловиця, де люди зі своїх дворів з цікавістю розглядали нашу лаву-вервечку.
Дорогою траплялися яблука, сливки, груші… І я собі думала, чи достатньо у нас в аптечці таблеток “для живота” 😊.
Отець Митрофан виглядав нас уже на дорозі. Нарешті привал, свіжа вода, світле слово на подвір’ї малого монастиря. Ми слухали про цілителя Амфілохія, зачаровані спокоєм святого місця і доброю посмішкою оповідача. Дізналися, що цілитель нікому не відмовляв у лікувані, допомагав повстанцям, мав дар прозорливості, навіть пердбачив, що колись тут буде монастир, попри заборону совєцкої влади. Адже коли Амфілохій взявся будувати на цьомку місці церкву, то, з наказу влади, приїхав трактор і зрівняв підмурівок з землею. Та він не переставав творити добро – і далі допомагав людям, дбав про подорожніх, роздавав милостиню(ніколи навіть не дивився скільки і які виймає з кишені купюри, а просто простягав потребуючому все, що ввійшло у жменю).
Умиротворення моменту зняло з нас утому. Благодать була між нами, і дух святого витав у високому чистому небі над нашими головами. Зцілював наші помисли, набиті дорогою ноги, забрав усі тривоги, вливши, натомість, спокій у серця.
Поставили свічі в церкві, прийняли благословення, книжечки про життя і діяння святого, скуштували просфору.
Потім було частування. Отець Митрофан заварив дітям запашного лісого чаю, пригостив смаколиками. А виховникам запропонував кави і ще кілька хвилин розмови, бо знав, що не всі поставлені питання. Поговорили про розбудову святого місця, розповів, що сюди все більше приїздить людей, потребуючих поради і душевного зцілення.
Пізніше я дізналася, що отець Митрофан родом з Бучача(зі статті друга Віктора Аверкієва). Для нашого табору це знаково, адже 13 пластунів приїхали до нас саме зі станиці “Бучач”.
І знову переконуюсь, що у Бога не буває випадковостей. І дух наш нескорений, і країна в нас одна, і коли буде думка єдина, тоді заквітне Україна квітом непереможності, самостійності, благополуччя.
А поки що… поки будуть московські зайди окуповати наші святині, чинити провокації і розбрат(КГБіські штучки), доти мусимо бути на сторожі кожного слова, кожної думки, кожної кулі.
Слава Богу! Слава святим землі української!

Відповідь на коментар подруги Люби
Слово про Слово
(думка)

Слово… Злетіло… Поцілувало… Вдарило… Впало… Ти дав йому життя і пустив у свою долю. Воно росте так само, як новонароджена дитина, потребуючи уваги, тобто твоєї енергії. Позитивної чи негативної? Кожному своя. І от коли воно виростає… Та ти цього не помічаєш, бо заклопотаний покращенням своєї долі. Але і в тебе, і в сусіда вона якась непривітна. І в друга, і в колеги, і в знайомого…
Всі стежечки, які вдається тобі охопити зором, втоптуються з трудом. А коли здогадуєшся обернутися і подивитися скільки і як ти пройшов, то нічого не бачиш, бо твоя стежка заросла дерням. Стає страшно. Тебе у минулому немає. А в майбутньому? Кидаєш погляд поперед себе – ще не втоптана твоя стежка на Кимось зораному полі. Думаєш… Думаєш… Нарешті думаєш. Треба навчитися обробляти це поле так, як обробив Господар, щоб стежка не заросла терном.
Слово… Нарешті шукаєш Слово… Нарешті обережно промовляєш Слово. Зважено. У цю мить задоволений. Спокійний. Щасливий.

10.08.2008р.

Таборові портрети
Портрет третій
Василь Антонюк

Успіх нашого табору залежав від багатьох факторів. Кухня – один із них. Згадуючи, як минулого року під час таборової зустрічі “Антонівці. Нескорені – 2017”, юнацтво і новацтво, старшопластунство і сеніорат, тобто усі улади, дякували кухарю Василю за смачні 😋 сніданки, обіди і вечері, ми не уявляли собі іншого керівника кухні і на цьому таборі.
Минулого року в День рятувальної служби, а друг Василь саме там працює, юначки гуртка “Орлиці” разом із впорядницею, подругою Олею Карпінською, урочисто висловили офіційну подяку за допомогу в проведені таборової зустрічі.
Думаємо, його колеги були здивовані візитові пластунів, які виспівували: “При пожежі дзвонити сто один…”. Та й сам друг Василь не сподівався такої уваги до своєї персони. Але повірте, що він цього вартий. І ті, що були на таборі “Антонівці. Нескорені – 2018” переконалися(хто ще раз, а хто вперше) в неперевершеному кухарському смакові рятувальника Василя Антонюка.
Що ж за секретний інгредієнт знає він? Що такого особливого додає до своїх страв? Готувати – це його захоплення, “сродна праця”, як казав Сковорода. І до кожної страви друг Василь додавав Любов із свого серця. Для нього насолодою було дивитися, як смають його страви. Він був наче припечатаний до кухні. Тільки закінчувалась одна трапеза, він починав готуватися до іншої.
Лише він знав, як правильно напалити плиту, на якій готувались страви. Які мають бути дрова, як підтримувати потрібну температуру.
І ці передтрапезні таборові молитви і післятрапезні подячні пісеньки- ням-нямки, і особистісні компліменти від смакувальників, на зразок: навіть вдома не так смачно, дуже смачно, як ви готуєте таку смакоту? – викликали скромну посмішку кухаря. Він навіть сердився скромно, коли наші животи не могли вмістити всього приготованого.
Але його творчість на цьому не закінчувалась. Які прикольні друг Василь попридумував псевдо своїм помічникам: Галіде, Магазинєрша 😂…
Усіх це смішило і додавало гарного таборового настрою.
А ще наш кухар вдосвіта щодня приймав від стійкових пост. Коли вставав друг Василь – можна було розслабитися, бо він і табір охороняв, сповіщаючи активною працею, що лисичці пора ховатися в лісі, хоч і кортить смачненького поїсти.
Вночі наш кухар не дуже то й висипався, бо мав бешкетних сусідок-вивірок, що оселилися на горищі штабу. Та він і з ними ладнав.
Добра людина наш кухар. Напевне тому він став рятувальником, бо має потребу допомагати іншим. Любові в його серці багато і навіть скромність не взмозі приховати це. У ньому живе пластовий дух. Ще кілька таборів і він буде знати усі точки пластового закону, безліч вузлів, команди бунчужного і все те, що повинен знати справжній пластун 🤗
Дякує-мо, дякує-мо, дякує-мо-мо-мо! 🍽️

Портрет четвертий
Лисичка

Не знаю, чи пишуть портрети тварин, але у нас вони таборові, тому буде образ Лисички 🦊.
Ми сміливі пластуни і не боємося лісових мешканців. Навпаки, стараємося з ними мирно спілкуватися. Та час від часу лісові оси 🐝нагадували нам, що ми на їх території(декого надкусили 🙂). В будиночку(пріміщення повстанської кухні), де ночували наші медики, оселилися шершні. А про те, що вивірки не давали виспатися нашому кухарю, бо чомусь були активні саме вночі, я вже розповідала.
Та у нас була ще одна сусідка – пухнаста, мила і смілива Лисичка. Що її тягнуло до галасливого гурту? Думаю, усі здогадалися, що запашні страви, які готував кухар. Вона зовсям близько гуляла біля нас і не боялася(бо ми добрі 😇).
А коли ставало темно, то кухня була для неї місцем раю. Ми чекали на її візити і залишали дещо попоїсти лісовій гурманці. Проте наніч добре вимивали посуд і ховали, бо знали з казки про Журавля і Лисичку, як вона любить вилизувати миски після каші 🍜.
Та не кашою єдиною живе лісова красуня. Лисичка приходила до нас і на перегляд фільму “Волинянин”. Її не лякало світло проектора і ліхтарів. Лисичка поважно походжала повз інтенданський будиночок(мабуть пахло печиво). Ми мали можливість у живій природі надивитися на неї.
Таборова Лисичка сильна духом, красна, обережна, бистра(хоча ніхто з нас і думав її наздоганяти 😉). Ми її будемо пам’ятати і провідувати(ну хоча б раз в рік).
Думаю, хтось із пластунів міг би мати гарне псевдо – Лисичка. Не та хитрюща з байки, а та смілива з табору “Антонівці. Нескорені-2018”.

Портрет п’ятий
Ольга Дух

Нпершу я думала, що Дух – це псевдо подруги Олі, бо ніколи раніше не чула такого прізвища. Воно для мене асоціюється з духовністю, з чимось високим і шляхетним.
Подруга Оля подзвонила до мене за кілька днів перед табором, щоб уточнити завдання, яке ми на неї поклали, як інструктора. І це мені сподобалося, тому що я зрозуміла, що людина відповідально ставиться до того, що робить. Інструктор Оля Дух повинна була під час локацій провести гутірку про лікарські рослини, які можна знайти в лісі під час таборування і використати при потребі для свого оздоровлення. Це допомогло б пластунам бути самозарадними.
Подруга Оля викладає біологію студентам, тому було гріх не скористатися її знаннями під час таборування. Про те, що вона кандидат біологічних наук я дізналася знову ж таки зі статті друга Віктора.
Чарівна і привітна білява красуня лише в перші хвилини таборування трималася якось напружено, осторонь, наче приглядалася, чи в своє середовище потрапила. Та коли ми вирушили на прогульку до монастиря в с. М. Іловиця подруга Оля стала геть іншою. Легка і незмінно чарівна в розмові. Вона стала частинкою цілості табору.
Я відчула, що подруга Оля комфортно себе почуває серед нас. Вона радіє подорожі до святого мясця, охоче спілкується з усіма, насолоджується перебуванням на батьківщині цілителя Амфілохія Почаївського.
Попри це подруга Оля весь час готується до своєї гутірки(як за Сухомлинським, який казав, що учитель повинен готуватися до уроку усе життя). Всю дорогу приглядалася до зілля, що росло під нашими ногами. Навіть у отця Митрофана попросила гілочку рум’янку, який монах засушив, щоб показати дітям на локації як він виглядає.
Я дуже люблю запах цієї чудової квітки, яка допомагає людям своїми цілительськими властивостями, тому зраділа, що подруга Оля додала і її до свого букета.
А ще від неї ми почули розповідь про те, що її мама була на богослужіні у монастирській церкві тоді, коли замироточила ікона преподобного Амфілохія. Люди стали свідками чуда, яке явив їм Господь.
Гадаю, що подрузі Олі було приємним спілкування з пластунами під час локацій. Вона свої розповіді про лікарські властивості рослин переплітала цікавими історіями та легендами про них, давала в руки рослинки зі свого букета, щоб кожен міг добре розгледіти і відчути запах.
Мені самій було цікаво бути присутній на гутірці про лікарські рослини. Голос подруги Олі лився ніжно, зачудовуючи слухачів, наче казкою про красивих принцес, які зцілюють людей своєю любов’ю і добротою.
Думаю, що з цього кандидата біологічних наук вийшла б хороша впорядниця для юначок або виховниця для новачок. Адже подругу Олю полюбили наші діти, а вона, сподіваюся, Пласт.
Це вже не перший її табір, адже з гордістю показувала нам відзначки інших пластових заходів. Значить для Олі Дух вони цінні. І нашого товариства побільшає. Вже радію за станицю “Кременець”.
Шкода лише, що увечері другого дня подруга Оля мусила повернутися додому і не змогла добути табір до кінця. Щиро віримо, що їй також цього хотілося.
Чекаємо чудову людину в нашому товаристві ще.

Портрет шостий
Віктор Аверкієв

Перебування з нами журналіста друга Віктора зіграло особливу роль в житті табору. Скільки цікавого про нас самих ми дізналися із його статті.
На другий день після закриття табору друг Віктор подзвонив до мене і сказав, що допис уже майже готовий. Я слухала заворожено, бо стільки хороших слів написано про людей, які його творили, стільки емоційних відкриттів подарувала ця розповідь. Адже він по-своєму побачив кожного з нас. Це вийшло цікаво і натхнено.
Я запитала, коли він встиг стільки написати. І у відповідь почула: “Сьогодні, з п’ятої ранку”.
Це мене неабияк здивувало, бо попри емоційну насолоду від таборування, таки відчувала себе добре вимотаною.
А друг Віктор піднесено сказав, що він відчуває окриленість і легкість, тому так добре писалося з самого ранку. Пласт для нього став приємним відкриттям і табір приніс багато радості.
Він багато спілкувався з дорослими, з дітьми і відкривав їх серця у своєму дописі. Друг Віктор поставив одне дуже важливе запитання: “Чому вам подобається бути в таборі?” А пластуни відповідали, що тут вони можуть бути самими собою. Це найкраща оцінка і якби не наш таборовий журналіст, ми могли б про неї і не дізнатися.
А так гріють душу ці слова. Хочеться згадувати і згадувати усмішки, наповнені веселкою, зігріті серпневим сонцем.
Дякуємо другу Віктору, що зловив їх у свій фотооб’єктив і продовжив життя табору у спогадах.
Після допису про табір, він написав статтю про легенду нашого краю Ганну Ткачук – повстанську медсестру на псевдо “Берізка”, поетесу, пісні якої стали народними, учительку, що відроджувала разом з учнями українські тардиції.
Для нас дуже цінним є те, що робить друг Віктор Аверкієв.
Чекаємо на нові розповіді, адже віримо, що ще не всі, почуті на таборі цікаві історії, написані.

Степан Степаненко Дякую! Але ви перебільшуєте, я просто писав, що відчував, найперше, а потім те, що бачив і чув, от і все. Мені дуже сподобався табір через загальне спільне прагнення усіх до добра, до правди й чести, що відображалося у любові до України, до ближнього. А діти-пластуни мене захопили і радують серце ще й досі, відчуваю, що так буде вічно!!!!!!!!!!!!

Портрет сьомий
Ластівка

Мабуть, дехто з моїх читачів подумав, що я буду писати про пташку. Особливо ті, що читали портрет Лисички.
Але насправді я хочу написати про юну красуню Ірину Драгущак, яка має псевдо Ластівка. Воно так їй пасує – ніжна, бистра, точна, як пташка.
Здається, ця дівчина зіткана з думок, одягнута у лати правди. Вона дуже переконливо і доступно може пояснити найскладніші моменти нашої історії.
Подруга Ластівка все перепускає через своє серце і розум. Говорить усвідомлено і впевнено про душу української нації. Вичерпно надає аргументи і завжди знає відповідь на запитання. А якщо сумнівається у якихось фактах, то має сміливість зізнатися в цьому – це якість творчого і любленого учнями вчителя.
Цією майбутньою учителькою історії захоплюються усі пластуни. Це треба було бачити, як помічники кухаря, та інші сеніори також, спішили швидше впоратися зі справами, щоб встигнути послугхати гутірку, яку підготувала подруга Ластівка.
Минулого року на таборі “Антонівці. Нескорені-2017” ми і познайомилися з ораторським мистецтвом юної виховниці “правої молоді”. Вона розповідала пластунам і відповідала на запитання як мудрий провідник.
Юначки станиці “Бучач” не могли дочекатися, коли приїде їх виховниця цього року до нас на табір. А коли вона з’явилася – оточили її увагою. Дуже зворушливо було спостерігати, як світилися очі юначок під час спілкування з подругою Ластівкою. Скільки любові і довіри було у їх поглядах.
А після ватри юначки нашої станиці запросили подругу Ластівку ночувати у свій намет. І були горді своїй перемозі, бо усім дівчатам хотілося ще здобути нагоду поспілкуватися в тісному колі з нею.
Подруга Ластівка без вагань взялася допомагати проводу у підготовці алярму. Разом з другом Сірком виголошували присягу повстанців. І їх голоси наповнили нічну лісову тишу щирістю і відданістю боротьбі за Україну.
А зранку ми разом ходили до таборового джерельця умиватися. І таким чином і у мене з’явилася можливість ще поспілкуватися з цією глибокою юною особистістю.
Подруга Ластівка хотіла більше дізнатися про нашу станицю. До цього часу вона думала, що в організацію Пласт вступають тільки діти і молодь. Оскільки усі знайомі пластуни, що займаються виховництвом – приблизно її віку. Та, як виявляється, Пласт – це така організація, яка не визнає вікових обмежень, якщо у тобі горить пластовий дух.
Ми дуже хотіли, щоб у Шумську був Пласт, тому він і є. Це наша бороться за Україну в Україні, це наш фронт у війні з московським агресором.
Люба Ластівко, з радістю будемо спостерігати, як твій політ зростатиме. Нехай твої крила міцніють. Дякуємо, що наші діти мають з кого брати приклад. Не забувай залітати до нас. Чекаємо завжди 💙 💛.

Портрет восьмий
Богдана Бондарчук

Я уже згадувала про те, що у нашого кухаря було аж дві правих руки. Подруга Богдана одна із них.
Але її місія на таборі не вичерпувалася лише кухоними справами. Адже вона бабуся Богдана Карпінського і мама Олі Карпінської – інтенданта(+) табору.
Ця неймовірна, шляхетна жінка, надзвичайно скромна і чутлива, справилася на 12 балів з 10 зі всіма викликами лісового життя.
Вона подолала з нами прогульку до монастиря(я ледве випросила цю можливість у нашого строгого друга Василя Антонюка).
Встигала наглядати за внуком і підтримувати дочку. При цьому, виконувала усі доручення кухаря.
І встигла Ластівку послухати, і гру “Таємний друг” пограти.
Своєю посмішкою і добрим, лагідним поглядом подруга Богдана заспокоювала усі припливи і мого хвилювання. В її присутності мені було соромно виказувати своє занепокоювання з будь-якої причини. Ця жінка своїм глибоким поглядом художника гасила моє полум’я тривоги.
Так, подруга Богдана не лише добре вправляється на кухні і з вихованням дітей, вона чудово малює.
І ми вже знаємо, як дасть Бог на другий рік нам знову таборуватися, якою буде одна з локацій – таїнсто малярства. Будемо просити нашу добру і талановиту подругу Богдану, яка з великою повагою ставиться до кожної людини.
Як вразило її велике серце, здаволось би для іншої людини дрібничка, те, що загубився подарунок таємного друга. Дякувати Богу, подруга Люба знайшла його. І з радості, яку ми побачили в цей момент у її очах, ми зрозуміли, як вона боляче переживала згубу.
Подруга Богдана уміє по-справжньому цінувати дарунки життя. У стосунках із людьми вона дуже делікатна і уважна.
А ще нас тішить її захоплення Пластом, таборовим життям і піснями, які найкраще співаються при ватрі.
Знаю, що подруга Богдана не любить, коли її хвалять. Але повірте, Ви ще красивіша, ніж я описала у цьому портреті.

Портрет дев’ятий
Галина Гук

Чим більше у кухаря правих рук ✋✋, тим легше готувати смачні страви. Отак і в нас на таборі – повезло другу Василю Антонюку на добрих помічників.
Подруга Галина помічник зі стажем – другий наш табір відбуває. Це вона та Галіде, про яку я згадую у третьому портреті. Чесно кажучи, її трохи небезпечно залишати на кухні без нагляду, бо вона постійно хоче підгодовувати пластунів добреньким. Ну звісно ж, наша люба, добра бабуся переживає, щоб ніхто не схуд під час табору 😉. Вони разом з подругою Вірою навіть ще продукти прихопили з дому: і малину на компот закривали, і різної городини накопали. Так що могли й надовше залишатися у лісі.
Але не тільки рецепти розповідала ця добра господиня, а й, як племінниця повстанки Ганни Ткачук, про боротьбу за волю України в повоєні роки радянської окупації.
Їй дуже пасує хусточка бузкового кольору, до неї подруга Галина уже підібрала собі однострій.
Вона пластує не сама, а з внучкою Христиною Гук. Обоє заворожуюче декламують вірші Ганни Ткачук – тьоті Гані, як подруга Галина її називає. Про неї вона може розповідати дуже довго. Це ми зрозуміли, коли святкували цієї весни День народження поетеси біля Васьковецької ЗОШ І-ІІ ступенів. У ній колись Ганна Ткачук працювала. Минулого року на школі почепили меморіальну дошку з її іменем.
Ось і друг Віктор Аверкієв зі слів Галини Гук написав чудову статтю про повстанську медсестру і поетесу нашого привілійського краю Ганну Ткачук.
Подруга Галина часто відвідує пластові акції. Бере активну участь у підготовці і проведені їх. Наші юнаки так і називають подругу Галину – “наша бабуся”.
Вона сповнена пластовим духом, енергійна, ініціативна. Має купу ідей і допомагає нам добитися пластової домівки. Правда, поки що далі обіцянок не просувається. Але пластуни завжди доброї гадки, тому не падаємо духом, а сподіваємося, що вже ось-ось досягнемо мети.
Дякуємо нашій подрузі Галині. Вона не тільки сприяє розвитку нашої станиці, а й бере активну участь у діяльності, тому заслужила бути сеніорою, а не тільки приятелькою Пласту.
Сподіваємося, нашого уладу побільшає 🤔.

Портрет десятий
Андрій Мельничук
(Петрович)

Поява на таборі ще одного військового медика для нас була приємною несподіванкою. Друг Андрій на псевдо Петрович повернувся з АТО. Він був бійцем батальйону “Айдар”.
Добрий, врівноважений, терплячий до дітей, яких на локації разом з Марго навчали надавати першу медичну допомогу в екстремальних ситуаціях.
А коли подруга Марія захворіла, то замінив її і на точці квесту “Допомога пораненому”.
Він відповідально ставився до роботи з дітьми, терпляче спостерігав за їх діями, а потім виправляв, при потребі, помилки.
Увесь табір був здивований тим, що найбільше бофонів(грошей повстанців) на цій точці заробила для своєї чоти найменша новачка Софійка Боценюк.
Тато цієї дівчинки довгий час також був на війніз російським окупантом. І для неї, як і для сестрички Марічки, тема війни особливо болюча. Одного разу до школи, де вчаться дівчатка, подруга Віра запросила юного солдата(Артура Ніколюка), який був в той час на ротації. Після зустрічі Софійка зі слізьми на очах підійшла до нього і запитала, чи він не бачив на війні її тата.
Хочеться вірити, що Петровичу спілкування з дітьми теж принесло не меншу користь, ніж їм. Виважений у кожному слові, стриманий у вчинках, з глибоким добрим поглядом – таким ми побачили друга Андрія Мельничука на таборі. Він не хотів багато розповідати про війну. Просто навчав і в думках, напевно, молився, щоб це ніколи дітям не було потрібним.
Коли ми запитали, чи підуть вони з Марго на пейнтбол, то почули відмову. “Ми надивилися на стрілянину”, – була короткою їх відповідь. І розуміли, що їм не хотілося, щоб навіть гра нагадувала про війну.
Сподіваємося, що хоч на трошки допомогли їм забути про неї у атмосфері дитячої безтурботності, радісних посмішок, лісової тиші і наших вдячних сердець.
Слава Україні! Героям слава!

Портрет одинадцятий
Музей під відкритим небом
“Штаб ВО УПА “Волинь – Південь”

Як пластуни люблять ліс – знає тільки ліс і пластунське серце. Тут життя зовсім інакше плине, ніж на бетоні та асфальті. Природа чиста у своїх помислах, як дитяче серце. Ми тут можемо бути самими собою, бо цей затишок з любов’ю створив для нас Бог. З чистою думкою вдихнув життя у явлений світ і подарував людям. Це найкращий приклад доброго діла.
І нам хотілося зробити добре діло для своїх друзів(колишніх і нових). Тому місце таборування ми вибирали з любов’ю. Та все одно не могли передбачити наскільки воно буде вдалим. Зате тепер знаємо, що не помилилися.
Повстанську тематику нашого табору ми не змогли б краще розкрити, ніж на цьому святому місці.
Посеред лісу унікальне місце. Воно наповнене духом жертовності, духом боротьби і нескореності. Ми не відчували страху, не відчували самотності. Лише спокій і приємні таборові турботи.
Здавалося, що це місце чекало на нас. Воно налилося світлом, серпневим теплом і тишею. Цвіркуни підготували для нас програму нічних концертів. Струмочок з усіх сил намагався напоїти таборувальників джерельною водою. Попри те, що виснажений втручанням людини в екосистему цього місця. Для ватри і кухні ми мали більш, ніж достатньо дров.
Новаки і юнаки відчували гостинність незвичайного місця і намагалися віддячити своїми добрими справами: поприбирали у штабному будиночку, біля каплички, на повстанському цвинтарі.
Неймовірно позитивна енергетика центру повстанської боротьби впливала зцілююче на нас. Надихала прагненням робити добро. Напевно, присутній дух жертовності “заради друзів своїх” наших героїв-повстанців дав поживу для успішного проведення гри “Таємний друг”.
В небі ангели раділи, що ми тут.
Пам’ять крові проросла дервами і квітами. І вітер зчитує пісні шляхетних героїв-повстанців, розхитуючи крона дерев і суцвіття трав, наче хоче розбудити, щоб поглянули на свою землю. Ми не забудемо, що ви зберегли для нас душу України. А земля відродиться, головне, що душа нескорена. Ми повернемося обов’язково до цього місця ще не раз.
Дякуємо за жертовність і нескореність.
Слава Україні! Героям слава!

Портрет дванадцятий
Таня Кочергіна

Коли мене запитують, як утворився осередок Пласту у Шумську, я починаю з того, що ця історія містична. Судіть самі: зі США приїхав наш учень Юра Бондарчук, який навчався там рік по обміну. Він почав мені розповідати, що потрапив в українську сім’ю. Діти були членами молодіжної організації СУМ. На вихідних уся родина їхала в український центр і Юру брали із собою. Його зацікавило те, чим займалися сумівці. а поряд, в тому ж приміщені, збиралися і пластуни. Розповідь Юри сколихнула в мені давню мрію про створення Пласту у Шумську. Він сказав, що допоможе мені. І тут, під час нашої розмови подзвонила Оля Карпінська, з якою ми ніколи не спілкувалися, але вона мені подобалася(мабуть, душа відчувала споріднену душу). Вона спитала: “Чи не хотіли б ви, щоб у Шумську був Пласт?” 😯
Прошли роки, перш, ніж я поцікавилася у подруги Олі, чому вона тоді подзвонила саме мені? Вона відповіла, що завжди бачила мене в “потрібних місцях”.
Отак приблизно і почалося спілкування нашої станиці із подругою Тетяною Кочергіною. Ми часто зустрічалися на акціях вшанування героїв-повстанців, які організовували “Меморіал Південна Волинь” та “Пласт”. Зрозуміли, що маємо спільні погляди.
І минулого року подруга Таня разом зі старшою донькою Євою були гостями на таборі “Антонівці. Нескорені-2017”.
Після того у них також виникло зацікавлення Пластом. До них у Кременці уже кілька разів намагалися різні люди відновити цю організацію(колись у Кременці буп Пласт). Та, на жаль, не вийшло. Тепер за цю справу взялася подруга Таня з однодумцями. Зичимо, щоб їх станиця розвивалася.
Таборова зустріч “Антонівці. Нескорені-2018” для подруги Таня почалася завчасно. Вона прагнула розділити з нашою станицею усі хвилювання підготовки. Дзвонила і просила, щоб покласти на неї якусь частину роботи.
Так з допомогою Тані Кочергіної ми тримали зв’язок з о. Андрієм, змогли добитися, щоб відпустили до нас з військової частини Марго. Запросити на табір Олю Дух – теж була її ініціатива.
Подруга Таня разом із своїми друзями сплели уже багато маскувальних сіток для наших захисників на Сході країни. І звичайно, ми не могли не використати її знання і можливості на локаціях. Поєднати повстанську тематику із сучасністю – було завданням програми табору.
Пластуни вчилися правильно плести маскувальну сітку(дехто це робив не вперше). Нам хотілося, щоб ця добра справа, зроблена учасниками табору, допомогла нашим воїнам-захисникам, щоб вона стала непробивною стіною проти куль ворога.
Найбільше зусиль, звичайно, до цієї роботи доклала сама подруга Таня. Тільки наступного розвиднілося, вона стала до роботи. Нікого не будила, не просила допомоги. Слава Богу спільними зусилями задумане втілено в життя.
Подруга Таня на табір взяла із собою молодших синів, які теж потребували уваги. Коли один з них йшов зі мною до місця, де проходила гра “Пейнтбол”, то дорогою розповідав про маму. Він сказав, що вже був на цьому місці. “Колись тут мамі дали медаль за жертовність”, – пояснював мені. Я зрозуміла, що має на увазі Миколка. Тетяну Кочергіну у День Захисника Вітчизни нагородили за волентерську діяльність.
Життєва позиція подруги Таня є свідченням: хто хоче, той шукає можливості, а хто не хоче, той шукає причину.
Нехай стачає сили на все. Нехай, тебе, подруго Таню, завжди оточують хороші люди, вірні друзі.

Портрет тринадцятий
Тарас Пелешок
(Сірко)

Друг Сірко належить до тієї молоді, на кого можна покластися у важливій справі, на кого потрібно рівнятися юнакам.
Тарас не багатослівний. Він вчинками більше говорить. Власним прикладом навчає юних хлопців бути самозарадними, любити свою землю, цінувати рідну культуру, наповнювати душу шляхетними якостями, а тіло -здоровим духом.
Красень, з якого потрібно малювати українських козаків, січових стрільців, або воїнів УПА.
Він із задоволенням займається з дітьми. Навчає всьому, що сам уміє, хоча не працює ні вчителем, ні на будь-якій іншій посаді у школі.
На таборі був першим помічником проводу: стійкування, заготівля дров, когось привизти-відвезти, воду від струмка вночі тягати, інструктор на одній із точок квесту(стрільба), виголошення присяги повстанців, ранкова руханка з елементами, які сам придумав.
Все це він робив безвідмовно і без лишнього галасу – майже не помітно, як справжній розвідувач.
Він із своїми друзями-вихованцями із Людвищ і минулого року були на таборі “Антонівці. Нескорені” незамінними помічниками.
Тепер один з них прагне стати пластовим виховником. І це результат нашої співпраці, бо зустрічаємось і на спільних патріотичних акціях.
Близькі одним духом і прагненням змінити Україну, починаючи із себе та свого оточення.
Любимо тебе, друже Сірко, і дякуємо, що ти є прикладом юнакам, нескореним борцем за правильне виховання молоді. Добрі справи для тебе – повсякдення. Робиш і не задумуєшся, яка тобі з того користь – ні комерційна, ні професійна. Йдеш за своїм серцем – добрий і мужній.
Захоплюємося твоєю і твоїх друзів-вихованців
працьовитістю і дисциплінованістю.
Ти робиш не просто, що можеш, а, як кажуть, що потрібно.
Слава нашим красеням-хлопцям!

Портрет чотирнадцятий
Отець Андрій Любунь

Те, що наша програма на місці таборування в штабі УПА має закінчитися молитвою на повстанському цвинтарі, ми спланували із самого початку підготовки пластової зустрічі.
Це наш обов’язок – віддати належну шану Героям, які назавжди залишилися нескореними і передали цей дух нам, своїм нащадкам.
Для освячення молитвою за загиблих четвертого дня табору ми запросили о. Андрія, якого знаємо давно і цінуємо правдивість у думках і висловлюваннях. Це священик, у якого діла не розходяться зі словами. Не знаємо випадків, щоб він ставився до посадовців краще, ніж до простих людей. Чиношанування, підлабузництво чи вислужування йому не притаманні.
Він багато зробив для розбудови української церкви.
Є військовим капеланом і волонтером, який часто їздить у зону бойових дій на Схід України.
Став одним із будівничих храму у с. Лішня, де на плитах викарбувані імена загиблих воїнів російсько-української війни.
Цього року на цього місці зібралалося багато родичів загиблих захисників нашої землі. Хто був там, то зрозумів, яку велику справу робить о. Андрій зі своїми однодумцями.
Пластуни станиці “Шумськ” теж відвідали прощу. І коли о. Андрій виголошував проповідь наші юначки сказали, що він, мабуть, пластун, бо говорить, як пластун.
Саме тоді ми й запросили його до себе на табір. І дуже вдячні, що він зміг бути хоч в останній день табору з нами. На жаль, час нам не дозволив на його запрошення відвідати святині Лішні.
Хоча минулого року ми там були, та щоразу більше розбудовується місце паломництва.
О. Андрій мріє, щоб пластуни там таборувалися. Навіть запропонував звести літні будиночки для новацтва.
Знаємо, що ця людина уміє втілювати мрії, тому щиро віримо, що задумане здійниться.
Справжній будівничий нової України, носій ідеалів Революції Гідності.
Дякуємо за те, що в кожну справу Ви вкладаєте правдиве серце.

Портрет п’ятнадцятий
Анатолій Соболевський

Знаєте, як у фільмах – є люди за кадром. Так і у нас. Є люди, які не мали можливості побувати безпосередньо на таборі, але багато допомагали в підготовці програми, щиро переживали, щоб нам усе задумане вдалося.
Давнім прихильником Пласту є друг Анатолій Соболевський. Познайомилися з ним ми вперше на патріотичній акції в с. Людвищі – на освячені хреста, де загинув командир УПА Герасим. І з того часу стали співпрацювати дві громадські організації: Пласт(станиця “Шумськ”) та “Меморіал Південна Волинь”.
І так повелося, що він завжди переймається пластовими справами – нашими акціями, таборами. Завжди намагається допомогти порадою, підтримати у непростих ситуаціях. Друг Анатолій по-справжньому радіє нашим успіхам.
На табір “Антонівці. Нескорені – 2017” саме він допоміг запросити письменника Василя Шкляра.
А цього року допомагав нам знайти воду біля штабу. Дізнався координати озерця поблизу с. В. Іловиця. А коли провід нашої станиці шукав його, то постійно був на зв’язку, наче разом з нами ходив лісовими стежками.
Друг Анатолій порадив запросити на табір “Антонівці. Нескорені – 2018” Марію Бойко(Марго).
Він, здається, ніколи не помиляється в людях. Як тонкий психолог може визначити головні якості людини, але завжди обережний у судженнях.
Якщо береться за справу, то обов’язково доводить до кінця. Ретельно працює над нею і щиро вболіває за успіх. З його ініціативи у нашому краю розкрито чимало таємниць боротьби з совєцкими окупантами. Встановлено багато пам’ятних хрестів, меморіальних дошок для воїнів УПА і членів ОУН.
Він талановитий дослідник, компетентний історик, хоча ні за фахом, ні за посадою немає до цього відношення. Пошук правди і відновлення пам’яті українців – це його “сродна праця” . Цим друг Анатолій займається на волонтерських засадах. Першим дає вкладку для матеріальних потреб громадської організації “Меморіал Південна Волинь”. І так, як в Біблії прописано – “щоб ліва рука не знала, що дає права”.
Якщо мати таких друзів, то гріх не розраховувати на успіх у будь-якій добрій справі.
Ми сильні друзями-однодумцями.
Дякуємо, що ви є.

Портрет шістнадцятий
Іван Панчук

Іван Панчук – начальник відділу освіти, молоді та спорту Шумської РДА. Але нехай вас не дивує початок портрета. Я не збираюся писати про чиновника і вихваляти його за те, що він допоміг нам за державні гроші організувати харчування таборувальників.
Ні , я буду писати про людину, яка підтримує Пласт і робила б це(хочеться щиро вірити), не перебуваючи на посаді.
Ми довго вагалися, чи можемо ми залучити друга Івана інструктором по пейнтболу. Адже передостанній тиждень серпня – багато клопотів з організацією роботи шкіл району. Але з іншого боку розуміли, що кращого інструктора у цій справі нам не знайти.
На наше здивування Іван Панчук із задоволенням погодився. Навіть взяв на себе більше відповідальності – допоміг клубу, який добирався з Тернополя, знайти нас у лісі. З ними сталася пригода, бо люди вперше були в цих місцях – вони заблукали і застрягли в піску. І знову друг Іван нас виручив. Він сам їх знайшов і допоміг вибратися із піскового полону.
Гра у пейнтбол пройшла успішно. Більшість новаків і юнаків грали вперше, тому вражень купа.
Друг Іван приїхав не сам, а з командою, до якої входив і ще один наш друг – Іван Павлюк – вчитель із Людвищ.
Думаю, наша співпраця продовжиться. А добрі справи робити гуртом і веселіше, і надійніше, і успішніше.
Дякуємо за дієву підтримку.

Портрет сімнадцятий
Сергій Рип’юк

Коли згадую друга Сергія, то у мене одразу з’являється посмішка на обличчі і на серці стає тепло. Такий привітний, скромний, із лагідним поглядом старшопластун, впорядник гуртка юнаків.
Він змушений був поїхати раніше з нашого табору, тому що чекала відповідальна справа – презентувати Пласт в м. Ланівці.
Але ми дізналися через кілька днів ще про одну подію в житті друга Сергія. Він одружився на чудовій дівчині Ілоні Комінко, яка теж нещодавно стала пластункою.
А почалися пластові мандри друга Сергія із знайомства з нашою станицею, коли ми приїжджали в с. Верещаки, щоб встановити меморіальну дошку на будинок, в якому жив Іван Климишин(“Крук”), іІ відвідати його могилу на місцевому цвинтарі. Саме Крука наша станиця обрала патроном.
14 жовтня ми знову зустрілися – в штабі УПА “Волинь-Південь”. Гості із малої батьківщини Крука захотіли відвідати місце слави свого земляка.
Потім Верещаківська школа відгукнулася на наше запрошення бути гостями на таборі “Антонівці. Нескорені – 2017”. Сергій Рип’юк, як вчитель школи, та директор Оксана Чернова приїхали разом зі своїми учнями.
Дівчатам було складно жити в лісі, коли ще й безперестану лив дощ. Мусила подруга Оксана відвезти їх додому. Та на наше здивувування сама повернулася на табір. Це для нас стало цінним подарунком дружби.
Невдовзі у с. Верещаки з’явилися прихильники Пласту. У цій школі навчається 32 учнів і майже половина з них – є членами нашої організації.
Із другом Сергієм, подругою Оксаною зустрічалися на вишколах.
На заході, який проводила Бережанська станиця до Дня Крутянської битви друг Сергій сказав, що їм з Ілоною(тепер дружиною) якось не дуже комфортно, бо вони без своїх вихованців. А ми жартували, що можемо своїх позичити, бо наших багато. І хіба вони не справжні, коли їм бракує “замороки” з дітьми!
Завжди приємно зустрічати щирих друзів. І ми раділи, що друг Сергій зі своїми юнаками знайшли можливість приїхати цього року на табір “Антонівці. Нескорені – 2018” . Коли від’їзджали – лишили лист у скриньці таборової пошти.
“Дякуємо організаторам за надану можливість вже вдруге відвідати ці місця. Дякуємо за атмосферу, різноманітну програму. Всім учасникам – всього найкращого і гарного пластування. До зустрічі!” ✋
І ми вам дякуємо за атмосферу, бо ви також її творили своїми добрими вчинками, гарним настроєм, дружніми стосунками з усіма таборувальниками.
Радіємо розвитку вашої станиці. Ви творите справжню Україну, саме таку, за яку ваш земляк Іван Климишин та його побратими віддали свої молоді життя.
Слава Україні! Героям слава!

Портрет вісімнадцятий
Наталя Крупа

Справжня, добра

Любить, творить, усміхається
Чудовий виховник новачок і юначок
Сміливість(символ)

Ще одна людина, що творила атмосферу нашого табору – подруга Наталя.
По-перше, вона приїхала до нас із Бучача з купою друзів нашої станиці – своїми і не своїми вихованцями. Навіть син, який поки що не пластун, став гостем табору. Сподіваємося, що йому також сподобалося пластунське середовище. Він дуже оригінально висловлював свої думки – завжди на позитиві. А як інакше – і мама, і сестра Люба – пластуни. Коли подруга Оля Карпінська запитала його, чи грав він коли-небуть пейнтбол, то він відповів, що усе життя до цього готувався 😊.
По-друге, подруга Наталя була інструктором на квесті(т. “Грипси”) і дуже винахідливо підійшла до справи. Під час завдання учасники табору ретельно поприбирали на повстанському цвинтарі.
По-третє, вона дуже азартно підтримувала учасників пейнтболу. Завжди усміхнена, добродушна, готова допомогти у будь-якій справі, аби все вдалося найкраще.
Ми неодноразово зустрічалися з цією доброю людиною на окружних заходах. Вперше це було на новацькому святі весни поблизу Збаража. Тепер її вихованці стали юнаками і вона їх не залишила, а стала впорядником юнацького гуртка.
Ми дуже зраділи, коли дізналися, що подруга Наталя приїде на табір. Адже вона разом з новаками і юнаками Бучацької станиці були й минулого року. Приємно старих друзів чекати на гостину. Це ж спогади, які гріють душу світлом сказаних добрих слів, спільно прожитих і вижитиж у проливний дощ днів.
Підтримка, яку ми отримали на першому таборі “Антонівці. Нескорені-2017”, для нашої станиці дуже цінна. Завдяки їй ми створили і другий наш табір “Антонівці.Нескорені-2018”, бо хотілося знову відчути радість спілкування, пізнання, дружби.
Такі таборові зустрічі надихають, дають крила і помножують любов до улюбленої справи – творення майбутнього.
Пам’ятаємо обіцянку приїхати наступного року знову до нас. Це дає наснагу вже думати над програмою, щоб кожен наступний табір ставав особливим.
І тільки старі друзі зможуть побачити новизну програми і стабільність позитивної атмосфери табору 💙 💛

Портрет дев’ятнадцятий
Сергій Коваленас

Друг Сергій, він же Серж, добравшись з далекого Вараша до нас разом з юнаками і юначками, дивував нас своєю сміливістю, ще до очного знайомства. Мені ледве вдалося переконати його, щоб вони не йшли пішки зі Смиги в Антоновецький ліс. Ми хотіли допомогти учасникам вчасно добратися до початку програми, тому організували із Кременця підвіз пластнів Бучача, Верещак і Вараша.
На моє запитання: “Як доїхали?” Друг Сергій відповів: “Добре, алепройтись було б краще” 😯.
Станицю Вараш запросили юначки нашої станиці (може трохи ще просив і юнак Валік), коли разом таборували на “Світанкових віхах” у Базниківці.
Зі мною зв’язався друг Сергій і сказав, що юнак Петро хоче приїхати до нас на “Антонівці. Нескорені-2018”. “Звичайно, у нас же найкращі дівчата”, – подумала я і поділилася цим з співрозмовником. Ми приязно посміялися над моїми словами, я дала відповідь на всі запитання. І на велику радість для нас, друг Сергій не наважився відпустити одного юнака в далеку дорогу, тому вони зголосилися більшою командою 🤗.
Мені трохи було тривожно – не хотілося схибити перед великим досвідом пластування Варашської станиці(ми ж у Пласті лише третій рік). Та “вовка боятися – в ліс не холдити”, – повчає народна мудрість. Вчимося на власних помилках, переймаємо досвід досвідченіших станиць – і рухаємося вперед.
Сергій Коваленас дуже привітна, добра людина, з делікатним почуттям гумору. Він поділився думкою, що хотів покидати виховництво, бо вже має забагато років, але коли побачив на нашому таборі, як активно працюють ще старші… передумав 🤗.
По приїзді додому друг Сергій зателефонував мені, щоб подякувати. Він сказав, що провід табору працював дуже злагоджено. Атмосфера була дружелюбною.
Його слова я передала проводу і ми тепер гордимося почутим разом.
Слава Богу все вдалося і праця наша не марна. І не даремною була далека дорога пластунів із Вараша.
Як буде нагода, то ми помандруємо на Рівненщину, де маємо уже чимало друзів.

Портрет двадцятий
Ватра

Ватра в житті пластуна дуже важлива. Навіть посада існує почесна – ватровий. Коли пластун іде в засвіти, то говорять, що йде на Вічну Ватру.
Юнаки здобувають вмілість на правильно складену і розпалену ватру. Це справді таїна пластового життя. Вона чарує, очищаючи втомлений вечір. При ватрі знайомляться юнаки і прощаються з табором.
На нашій зустрічі було їх дві. Обидві незабутні своїм тетплом і світлом. Першу ватру проводив бунчужний Тарас Радченко разом з Євою Кочергіною.
Пластуни гуртом представляли свої чоти гаслом, а про псевдо кожен розповідав сам. Грали ігри, сміялися, співали, роздавали таборову пошту. Було весело усім(без вікових обмежень).
Другу Ватру – прощальну – проводила подруга Люба. Підсумок доброї гри “Таємний друг” 😇 зайняв майже увесь вечір. Це було захоплююче дійство, де кожен відгадував свого таємного друга, розповідав про подарунки і знаки уваги. А тих, кого друг не знайшов, бігли обіймати, хто хотів. Це так приємно, коли багато рук тебе обіймають і ти бачиш усміхнені обличчя при світлі Ватри 🙋‍♂️ 🙋‍♀️ 💁‍♀️ 💁‍♂️.
А потім листи: індивідуальні та на загал. Слова подяки. Щем у серці від усвідомлення, що завтра доведеться роз’їжджатися по домівках.
Хочеться цей момент продовжити, щоб закарбувати в пам’яті обличчя уже рідних людей, друзів, з якими пізнав чар пластування. Щоб спогадів вистачило до наступної зустрічі. Та ми уже переконались, що це тепло не вивітрюється з часом, не минає безслідно. Ним хочеться поділитися з іншими, як з великою таємницею щастя.
Ніч вже йде… За верхи
Ясне сонце зайшло, юнаки!
Тихо спіть…Без тривог…
З нами Бог! З нами Бог!..
(мурмурандо)
Добраніч, добраніч, добраніч!
Іскра побіла колом рук і сердець. Неймовірна мить…
Цією колисанкою закінчується Ватра, та ще не згасає, поки усі не зайдуть в свої намети і не поснуть.
Нічна тиша…
І після цього Ватра ще не помре, бо стійкові підживлюють її до світанку. Аж поки вона не переконається, що сонечко вже прокинулось. Тепер світити пластунам буде воно і гріти променями зрілого літа 💥 🌻 🌼 🏵️ 🌸.

Портрет двадцять перший
Тарас Радченко

Юначка Олександра з гуртка “Бистрі ластівки” розповіла, що після табору “Антонівці. Нескорені-2018”, який для неї був першим в пластовому житті, відшукала в Інтернеті бунчужного Асю і запросила в друзі. А ще сказала, що без свистка їй тепер незвично вставати зранку.

Без бунчужного друга Тараса ми собі вже не уявляємо нашого табору – так він добре влився в команду творців “Антонівці. Нескорені”.

Вперше ми з ним познайомилися на “Заграві” минулого року. Нас привабила його енергійність і організаторські здібності. А ще сусідство – Остріг, на той час, був найближчою станицею.

До сих пір дивуємося відвазі друга Тараса. Він до нас на табір “Антонівці. Нескорені-2017”, який проходив біля Данилової гори у с. Стіжок, приїхав на велосипеді(відстань близько 70 км). І того дня була злива аж до вечора. Друг Тарас став бунчужним табору.

Цього року наші юнаки і юначки все допитували: чи буде Ася бунчужним? Юля Німанчук сказала, що тільки йому дозволяє називати себе Рижиком. Чому? Виявляється, це він вигадав їй таке псевдо на попередній зустрічі. Юнаки і юначки захоплюються ним.

Ася приїхав до нас прямо з іншого табору. А перед тим був інтендантом на “Світанкових віхах”. Попри втому, він погодився знову бути бунчужним.

Друг Тарас володіє дивовижною харизмою провідника. Його слухає увесь табір. Коли бунчужний наказував за невчасне виконання команди когось із пластунів – ніхто не ображався, не вередував, а з усмішкою присідав на електричний стілець, чи відтискався.

Ася точний, дисциплінований, самозарадний, дружелюбний юнак. З нього беруть приклад менш досвідчені пластуни.

Він ні разу не пожалівся, що втомлений приїхав з попереднього табору. Попри напружену програму вдень, друг Тарас стеріг інтенданський будинок вночі, щоб звірята не понадкушували наші продукти😉.

Приємно спостерігати за ростом цього хорошого юнака. Він мужніє на наших очах. Швидко навчається і досягає щоразу більших висот. Йому можна довіри важливу справу і бути впевненим, що він не підведе.

Ми радіємо, що станиця “Острог” розвивається. До цього багато докладає зусиль Тарас Радченко. Він успішно втілює в життя різні проекти, за звітом про які ми спостерігаємо в Інтернеті.

Сподіваємося, що співпраця між нашими станицями буде лише зміцнюватися.

СКОБ! Бунчужному Асі тричі: слава! слава! слава!

Портрет двадцять другий
Єва Кочергіна

Коли постало питання, хто зможе швидко підготувати локацію “Виготови мазепинку”, я подумала про подругу Єву. І не помилилася. Вона навчилася сама і навчила таборувальників майструвати з паперу стрілецько-повстанську шапку. Також подруга Єва стала інструктором на квесті і разом з бунчужним провели першу ватру.

Минулого року на таборовій зустрічі “Антонівці. Нескорені-2017” вона ще не була пластункою – лише гостею.

Але за цей рік встигла дуже багато. Юначка Єва пройшла КВДЧ, вишкіл впорядників юнацтва, два пластунських табори в Рівненській окрузі. Приймала участь зі своїм гуртком в різних акціях Тернопільської округи. Здала першу пробу і склала пластову присягу. Здобула купу вмілостей – і не зупиняється на досягненому, здається, ні на мить.

А ще Єва Кочергіна побувала з друзями-вихованцями на християнському таборі “Вірля”. І на “Антонівці. Нескорені-2018” також вистачило сил. До того ж подруга Єва активно вносила пропозиції щодо програми табору. У всьому намагалася допомогти.

У липні наші “Бистрі ластівки”, поїхавши до Кременця на екскурсію, познайомили з пластунами Кременецької станиці. Нам було приємно проводити разом час. Адже ніхто не може краще показати своє місто, ніж люди, які сходили його своїми ногами не раз. Ми побували на Дівочих скелях і зрозуміли, що це улюблене місце прогульки Кременецьких пластунів.

І вже коли від’їжджали додому, то дізналися, що друг Валентин Камаєв – це син письменника, який так гарно відгукувався про нашу станицю в Інтернеті, написавши захопливий коментар.

Ми радіємо, що в Кременці також зародився пластовий осередок. На Південній Волині тепер їх є три: в Шумську, Верещаках Лановецького району та Кременці.

Пластова ідея поширюється. Це означає, що все більше і більше дітей будуть розвиватися за пластовою методою – ставати кращими і кращими. Більше дітей різного віку зможуть мати справжні пригоди, мандрувати. Робити добрі справи, допомагаючи іншим, сподіваюся, стане нормою життя, а не чимось особливим. Адже це природно для людей, створених за подою Бога.

Такі юні ентузіасти, як подруга Єва Кочергіна, є двигуном руху України вперед, до змін, до мрії.

Нехай мрії здійснюються!

Портрет двадцять третій
Мирослава Хвесюк

Є люди, яких розгадуєш, як велику таємницю. У них навчаєшся любити і висталювати у собі стержень, що не зігнеться. Такі люди особливі. І ми маємо особливу подругу – Мирославу Хвесюк. Вона за кадром таботу, хоча мала бути нашою гостею. Але не завжди складається так, як плануєш. Та не змалювати її портрет я не могла,тому що ця людина дуже багато допомагає нам. І табір “Антонівці. Нескорені” подруга Мирослава також підтримала і мислено була знами – я впевнена. Це вона щоразу реалізовує наші замовлення у магазині “Скаут стиль” і передає автобусом до Шумська. Це вона посадила ту малину, яку збирали подруги Віра і Галина для компоту на табір.
Саме Мирослава Хвесюк приймає два роки поспіль гараву пластунів станиці “Шумськ” в своєму будинку, коли ми приїздимо до Львова. А коли не приїздимо, то ображається на нас, бо ж готується не на жарт. Випічка, борщі, місця для спаня по всьому будинку більше як на тридцять людей.
Це вона передає свої вишивки, ляльки-мотанки для пластових ярмарок. А минулого року на Покрову в штабі УПА навіть допомагала нам ярмаркувати.
Саме вона носить ще одну бузкову хусточку пластприяту.
Ми дуже любимо подругу Мирославу, нашу львівську пані, що родом з Васьковець. Вона завжди хоче бути у вирі всіх подій, що стосуються станиці “Шумськ”.
Піклується, що ми й досі не маємо своєї домівки. Та з надією, що вона таки скоро буде, подарувала нам картину з пейзажем, портрет Шевченка.
Вона для нас приклад самозарадності, словності, дружелюбності, та й усіх інших точок пластового закону. У неї ми вчимося любити Україну, робити добрі справи, бути чесним і відвертим.
Подруга Мирослава зуміла у своєму львівському дворі виростити сад, городину, виглядіти курчат(кожне з них має своє ім’я) та іншу живність. Її самозарадність повсяк час переростає у творчість.
Здається, що цій жінці підсилу все.
Нехай Бог посилає здоров’я. Чекаємо Вас на гостину.

Портрет двадцять четвертий
Віктор Смоляк

А чи знаєте ви, як до нас на табір потрапив свіжесенький сир для вареників? Наш старшопластун Вітя Смоляк – найкращий сировар – тільки виготовлений зранку продукт передав із Тилявки Кременецьким автобусом на Стіжок, а там вже його смачненького чекав друг Сірко. Він швиденько провів ранкову руханку для пластунів і поїхав на зустріч сиру 😀.
Отак, злагоджено спрацювавши, ми вчасно обідали, не відступивши від меню і програми табору. Честь і хвала пластунській точності і словності! 🤗
Це лише одна із точок програми, у виконанні якої брав участь друг Вітя. Він був нашим зв’язком зі світом, який ми лишили поза табором. В буквальному смислі слова. Коли у всіх розрядились телефони, то він заряджав від акомулятора, що живив наш лісовий кінотеатр. Перегляд фільму також організував друг Вітя.
Всяку паперову роботу, навіть дизайн і друк подяк, теж його рук справа. Бофони, запрошення, інша паперизна – це сфера нашого адміністратора.
І це ще не все. Таборові футболки: знову дизайн, замовлення, доставка – Вітіна робота.
Як він встигає?! 😯
Професфйна робота, господарка – від якої смачне молоко, сметана і сир -, волонтерство у Пласті, в організаціях “Меморіал Південна Волинь” та “Ініціативна Шумщина”.
Та він ще бере участь у фотоконкурсах і перемагає. Постійно вдосконалюється на різних вишколах, фотогарфує різноманітні заходи, знімає відео, робить презентації.
До того ж пише проекти. Цього року завдяки старшопластуну нашої станиці Віктору Смоляку у Тилявській школі з’явилася нові комп’ютери.
А тепер на черзі календарі та чашки з таборовими світлинами, станична хоругва(це я нагадую, щоб він у вирі справ не забув 😉).
А ще ми задумали видати книжку про нашу діяльність. І ми, я сподіваюся, таки реалізуємо цей проект. Нехай у друга Віктора трохи часу більше з’явиться 🤔.
Слава Богу, що наша станиця має такого енергійного, працьовитого старшопластуна. Він росте, як у казці богатир, не по днях, а по годинах. Стає все кращим і кращим.
Ми віримо, що пластовий дух не дасть йому зазнатися через стрімкий успіх.
Друга Віктора любимо за добре серце, за талант швидко вчитися і вміння долати труднощі.
Немає нічого ціннішого в служінні ідеї, ніж командний дух. Дякуємо Богу, що він завжди посеред нас.

Портрет двадцять п’ятий
Віра Косік

Коли подруга Віра вдруге обійшла маршрути для теренової гри, я запропонувала їй присісти(це ж весь день на ногах). Вона сказала: “Чого я буду сідати?!”. Здається, що ця жінка ніколи не втомлюється. Це наш “енерджайзер” 😊.
Її витривалості може позаздрити будь-який спортсмен. То ми навіть і не намагаємося доскочити. Просто захоплюємося нею.
Подруга Віра – писар табору другий рік поспіль.
Улюблена фраза сеніори Віри: “Що там робити?!” 😯.
Надзвичайно добра і чуйна. Мудра своїм досвідом. Усім хоче допомогти і усіх помирити. Але за справедливістю пильнує.
Як вона піклується про своїх юнаків і юначок! Вони, мабуть, цього не усвідомлюють. Хочеться вірити – поки що… Завжди з ними на рівні. На ковзани – так на ковзани. Велосипедну прогулянку на цілий день – так велосипедну прогулянку. Треба подолати скелю – нема проблем. Мандрівку – одне задоволення прогулятися – відстань не важлива.
Вона невтомна і кругом помічна.
Наполягла, щоб Софійку взяли на табір. Думали вона буде плаксива, але стала потішкою для старших пластунів. Та й коли там плакати. На таборі для цього не було часу.
Коли подруга Віра поруч, то все має вдатися. Завжди доброї гадки – ніщо не може вибити її з накресленого маршруту.
Вона надійна й уміє цінувати дружбу. Особистість, яка не боїться говорити правду у вічі будь-кому. Особливо любить спілкуватися на акціях з Київськими поліцейськими 🤗.
Волонтерство – це той дух, яким наповнене її серце. У 2015 році нагороджена Благословенною грамотою за доброчесне служіння, на славу і честь Пресвятої і Нероздільної Тройці – Отця і Сина, і Святого Духа, Косік Віра, чиї зусилля спрямовані на утвердження Єдиної Української Правславної Церкви.
А ще ми вчимося у подруги Віри ощадливості, бо вона це вміє робити по-справжньому. Не даремно сеніора Віра скарбнича станиці.
Бойовий дух, спортивна виправка, палітра моральних якостей – це все наша подруга Віра – нащадок славного повстанського Васьковецького роду Польових.
Нехай Бог зміцнює твої сили, подруго Віро, для добрих справ.

Портрет двадцять шостий
Ігор Золотун

Друг Ігор – це людина, яка прагне у всіх сферах свого життя максимально сповнити обов’язок. Він взірець для своїх юнаків. Віримо, що вони навчаться звіряти свої вчинки з його.
Друг Ігор небагатослівний, не відповідає на образи образами, не вміє гніватись. Твердий у своїх переконаннях і сильний духом.
Він не шкодує ні часу, ні здоров’я для добрих справ. “Пласт”, “Меморіал Південна Волинь”, “Правий сектор” – це поле його громадської активності.
На таборі він був відповідальний за господарчу частину. Але попри це – грав роль пораненого під час алярму, допомагав з іншими точками програми.
Друг Ігор високоморальна людина 😇, але постійно вдосконалюється, щоб ставати ще кращим. Якби так усі люди прагнули звершувати Божий Закон, то світ одразу став би благословеннішим.
Тепер для нього понад усе – його сім’я. Він дуже хороший батько для донечки Олександри і дружини Марії. Тому менше стало часу для суспільної праці. Та сеніор Ігор старається встигати кругом. Адже він пам’ятає, що віра без діл мертва. І хто, як не ми, які почали боротьбу за відродження справжньої української слави, повинні проявити незламність духу.
Любимо друга Ігора за його чисте серце, за терплячий характер, за розсудливість, яка, інколи, як холодний дощ в спекотну погоду потрібна нам.
Слава Богу, що об’єднав нас ідеєю доброї справи, що Він завжди посеред нас.

Портрет двадцять сьомий
Ольга Карпінська

Маленька дівчинка-першокласниця Оля Бондарчук отримала в подарунок від Берізки(Ганни Ткачук) віршик. Але це не просто написаний текст – це невичерпна енергія перетворення світу, боротьби за Україну.
І от уже старшопластунка Оля Карпінська декламує цей віршик своїм подругам-вихованцям.
Жива історія – це той грунт, на якому ростуть “правдиві майстри життя”. Подруга Оля, як справжній будівничий, не боїться братися за будь-який новий проект. Вона готова змінювати світ, починаючи з чиновницької посади, на якій по-справжньому дбає про кожну справу. А якщо це стосується дитячої долі – то для неї не існує нічого важливішого на момент вирішення проблеми. Вона з тих людей, що не обмежуються посадовими обов’язками, коли це стосується долі дитини.
Оля Карпінська – одна із засновників станиці “Шумськ”. Це проект довготривалий. І чим тривалішим він буде, тим успішнішою стане Україна. Багатшою на добропорядних громадян, на “правдивих майстрів життя”.

Старшопластунка Оля Карпінська невтомний генератор ідей. Вона прагне постійно пізнавати щось нове і незвідане. Вона стала вдруге студенткою – навчається в економічному університеті.
Ось таку виховницю мають наші “Орлиці” – творчу, ідейну, ініціативну і шляхетну.
А табір “Антонівці. Нескорені” – турботливого інтенданта. Вони з кухарем Василем Антонюком дуже гарна команда, бо для обох головне, щоб таборувальники не були голодні.
А між сніданком і обідом, обідом і вечерею подруга Оля займалася й іншими справами. Була інструктором на театральній точці квесту, ідейним рушієм алярму. І кругом встигала, бо їй допомагав наймолодший пластун – Богдан Карпінський 🤗. Він усіма своїми вчинками доводив, що дорослий і самозарадний – як і годиться сину такої чудової мами.
Подруга Оля – це сонце, яке готове зігріти усі дитячі серця. І ми насолоджуємося її світлом, її чистим серцем.

Портрет двадцять восьмий
Люба Лівар

Пам’ятаю, як подруга Люба два роки тому підійшла до мене в церкві, коли ми принесли Вифлеємський вогонь, і сказала, що вона обов’язково приведе нову свою групу до Пласту. Але так сталося, що класного керівництва директор училища їй не дав. І вона думала, що розпрощалася з мрією. Але мрії мають збуватися, якщо вони справжні.
Так і цього разу сталося – подруга Люба взялася за виховання новаків. “Веселі білочки” для неї одразу стали, наче рідні. І де тільки вона бере стільки сил, попри сімейні клопоти, щоб всюди з ними бувати, встигати за кипучою енергією третьопробників. Та ще і юнаками на “Світанкових віхах” опікувалась, і на таборі “Антонівці. Нескорені – 2018” заступником по виховнів роботі стала.
Квест готувала, на локаціях вчила пластунів ляльки-мотанки виготовляти. Дуже ретельно готувалася – в український однострій одягнулася, щоб передати національний колорит, різноманітних клаптиків тканини наготувала для виробів.
Запропонувала гру “Таємний друг” і організувала її. Таборова пошта, грипси, ватра – здається, подруга Люба готова була всю виховну програму реалізувати сама.
Пласт робить дива з людьми, які уміють зачаровуватися. А сеніора Люба саме така – із захопленням береться за усяку справу.
Коли ми їхали до Тернополя на відкриття пластового року нашої станиці, вона попросила швидше дати їй папір і ручку, бо ідеї вирували і треба було занотувати.
Подруга Люба просто проковтує книги, талановито виконує будь-яку акторську роль, любить світлувати і моментально режисує мізансцени для знимкування.
Вона допитлива, дружелюбна, життєрадісна. Для мандрівки і пригод не жаліє часу. Ніколи не опускає рук. Завжди доброї гадки. Улюблена фраза, коли виникають труднощі: “Я здобула безцінний досвід”.
Подруга Люба – це планета добра. Вона не зважає на умовності, уміє любити і бути щасливою.

Портрет двадцять дев’ятий
Учасники табору – юнаки, юначки, новаки, новачки

Усі ці дорослі люди, про яких я писала до цього часу, творили табір “Антонівці. Нескорені-2018” для і разом з учасниками табору, що мають честь носити вишневі та жовті хусточки.
Саме вони головні персонажі цього портрету – збірний образ таборового юнацтва і новацтва. Писати про кожного окремо неможливо. І ен тому, що їх багато, а в першу чергу, тому, що по-справжньому їх можна відтворити лише у взаємодії. Адже у ставленні один до одного проглядаються правдиві якості пластуна, який дотримується або не дотримується пластого закону.
Які ж вони, наші юні друзі?

ЩАСЛИВІ, бо були самі собою. Так описали вони свій стан журналісту Віктору Аверкієву. СЛОВНІ, бо виконали те, до чого зобов’язалися – кожен перміг сам себе і витримав табір з гідністю.
СУМЛІННІ, бо за яку б справу не бралися – старалися виконувати її якнайкраще. На них можна покладатися.
ТОЧНІ, бо мали силу волі виконувати доручену справу дорученця. Ніхто не проспав своєї черги нічного стійкувати. Кожен старався навчитися нового і показати свої знання.
ОЩАДНО ставилися до свого часу і намагалися встигнути виконати завдання. До природи, яка гостинно прийняла нас і подарувала гарну погоду. Правда, не усі змогли подужати порції їжі, які видавали інтендант з кухарем 😯, але ж старалися…
СПРАВЕДЛИВІ, бо дотримувалися засад чесної гри, раділи за переможців, розуміючи, що вони заслужили своєю працею успіх.
УВВІЧЛИВІ з усіма таборувальниками – і молодшими,
і старшими. Старші допомагали меншим.
БРАТЕРСЬКІ і ДОБРОЗИЧЛИВІ, бо атмосфера табору була неймовірно дружелюбною. Ставилися один до одного, як до братів. Не було кривд, заздрості, дошкулянь – одні одним бажали лише добра. Зуміли знайти спільну мову попри різні погляди, віросповідання.
ЗРІВНОВАЖЕНІ, бо діяли помірковано. На труднощі ніхто не скаржився. Коли поверталися з мандрівки поночі – ніхто не впав у паніку, страх, а приймали ситуацію, як романтичну пригоду.
КОРИСНІ, бо не лінувалися, не чекали, коли провід попросить виконати якусь справу, а самі пропонували зробити добру справу. Чисто прибрали територію, особливо на повстанському цвинтарі та біля каплички. Сумлінно вимили будинок штабу.
СЛУХНЯНІ ПЛАСТОВІЙ СТАРШИНІ, бо поважали обраних чотарів, накази бунчужного виконували чітко, не порушували таборовий правильник. А одна платунка, яка ще не навчилася поборювати своє “не хочу”, визнала, що порушила пластову поставу і пообіцяла виправитись.
ПИЛЬНІ, бо не пропускали нагоди навчитися чогось корисного: майстрували мазепинки, вивчали лікарські рослини, набували вміння надавати першу допомогу пораненому, робити ляльки-мотанки, плести маскувальні сітки, грати пейнтбол, шукати грипси, орієнтуючись на місцевості… і стати кращими, ніж були до табору.
ДБАЛИ ПРО СВОЄ ЗДОРОВ’Я, бо були активними під час руханки, дбали про гігієну(наскільки це можливо в умовах таборування), вивчали властивості лікарських рослин, щоб, вразі потреби, бути самозарадним.
ВЧИЛИСЯ ЛЮБИТИ КРАСУ Й ДБАЛИ ПРО НЕЇ, бо прибирали територію, дбали про чистоту мовлення, за красою поведінки й відповідного до події вигляду.
ЗАВЖДИ були ДОБРОЇ ГАДКИ, бо бадьоро брались за кожне діло і не сумнівалися в успішному завершені своєї праці. Та навіть ще до початку табору проявляли оптимізм, бо ж приїхали – а значить вірили, що буде класно!
Найдовше добиратися до нас станіці Вараш. І хоча вони вперше планували побувати на таборовій зусрічі “Антонівці. Нескоренні”, повірили в нашу програму і друзям, яких зустріли на “Світанкових віхах”. Яскраві, веселі, привітні. Сподіваємося, ще приїдуть до нас на Волинь.
Бучацькі першими зголосилися і це додало нам упевненості, що все буде добре. Бо саме до них ми вперше відправили своїх юнаків з виховником на “П’яте колесо” і знайшли вірних друзів. Бучацькі особливі і близькі нам тим, що ставлять акценти на патріотичному вихованні. Старші юнаки і юначки входять до складу правої молоді Тернопільщини.
Вперше у нас були пластуни із Збаразької станиці. Вони показали себе самозарадними і добрими друзями. Хоч їх не багато – всього лише двоє, але, сподіваємося, що іншим разом приїде весь гурток.
Верещаки минулого року були в гостях, а цього року як учасники-пластуни(гарний поступ). Сподіваємося, у них, як і у станиці “Кременець” відвідувати табір “Антонівці. Нескорені” стане традицією. І щоразу у більшому складі. У минулому році Єва Кочергіна лише сама приїжджала(як гостя також), а цього року із своїм гуртком. Пласт розвивається у Південній Волині. Дух Нескоренних пробуджується.
І за наших, Шумських пластунів, серце раділо, бо ж були гостинними, як господарі, проявляючи кращі якості свого характеру.
З Тернопільської станиці був один юнак, Роман Шнайдер, але він не сумував, а як справжній пластун влився у цілість табору, зачарувавши усіх зразковою поставою. Друг Роман найпершим приїхав у табір. Навіть проводу ще не було. Він сказав, що не боїться лісу, бо тато і дід – лісники.
Зі станиці “Острог” до нас приїхав чудовий юнак Ася, який став бунчужним табору.
І на завершення хочу розповісти про юнака зі станиці “Рівне” Андрія Гринчука, який минулого року написав зворушливого листа: ” Я, простий хлопчак з 33 куреня, котрий приїхав на табір “Антонівці. Нескорені”. Попри несприятливу погоду, мені цей табір дуже сподобався. Адже я тут знайшов нових друзів, дізнався багато цікавого про УПА, відвідав різні місцини. Дуже дякую організаторам табору, учасникам, Правому сектору! Також дякую спілці ПАТРІОТ. А особливо Котигорошку, котрий розкидався петардами 😯 😎”. І ще один: “Дуже дякую за чудовий табір. Мені він дуже сподобався. Від одного з учасників табору(почерк друга Андрія 😉).Коменданту Олені Ходюк – найкращому коменданту”(вибачте за нескромність – не втрималась 🤩). А цього року друг Андрій написав на сторінці ФБ, що чекає таборової зустрічіся, і вірить, що це буде чудове повернення 🤗.
Сподіваємося, що наступного року знову буде можливість зустрітися. Так цікаво спостерігати, як учасники минулорічного табору змінюються, підростають, дорослішають. Але залишаються такими ж дружелюбними, радісними, рідними.
Чекаємо нової зустрічі!
Сильно. Красно. Обережно. Бистро.

Післяпортретне есе

Пластун завжди доброї гадки, тому не буду писати, що вже починаю сумувати. Поки малювала портрети, то ще ми усі, сповдіваюся, жили табором. Але прощатись таки доведеться – до наступного літа. Нехай спогади гріють серця в холодні осінні та зимові дні.
Можна закрити очі і відчути тепло безвітряного дня. Почути голос бунчужного, який починає відлік: один, два, три… І всі біжать щодуху, бо від цього залежить, скільки доведеться відтискатися чи присідати усій цілості.
Побачити лисичку, яка тримається від табору на безпечній відстані, але цього достатньо, щоб розгледіти її – і тебе переповнює захват від споглядання природи, від єднання з усім живим.
Когось укусила оса, але тобі шкода залити нірки в землі гарячою водою, бо це ж творіння Боже і це ми утрутились у її життя.
Щоразу відкриваєш для себе самого себе і того, хто поруч. Разом можна зробити набагато більше, ніж одній людині. Відчуваєш упевненість, що все вийде – ми зможемо разом подолати будь-які труднощі. Починаєш розуміти силу цілості, цінувати однодумців, плекати дружбу, бо то найшляхетніше почуття.
Розгортаєш долоні і відчуваєш тепло ватри у прохолодний вечір і ще холоднішу лісову ніч. Але це так відповідально – стійкувати посеред ночі. Ти на цілу годину стаєш захисником табору. Усі спокійно сплять – довіряють тобі…
Важко вставати, коли розіспався втомлений за день, але чекаєш алярму, як романтичної пригоди.
Від пластового чару тріпоче серце, бо щоразу таємниці незвіданого дарують диво пізнання.
А хто уміє дивуватись, той уміє бути щасливим. Хто любить пластувати, той Сильний, Красний, Обережний, Бистрий!

Портрет тридцятий
Олена Ходюк

Подруго Олено, табір”Антонівці.Нескорені” надихнув Вас написати наші портрети. Ми читали і думали “Невже ми такі хороші?” І так це нас зворушує, що хочеться ВЖЕ починати робити добрі справи – для дітей, для Пласту, для України.
Дякуємо Вам за ці відчуття і даруємо не букет, а цілий оберемок квітів-слів вдячності. Різнобарвних.

Сині – від подруги Віри.
Подруга Олена. Як нікому іншому це слово підходить до нашої станичної Олени Ходюк. Для усього проводу вона є щирим, мудрим другом і порадником. Саме завдяки їй в проводі Пласту існує взаєморозуміння і злагода, тому що Олена не авторитарна. Вона завжди прислухається до думки більшості. Мені хотілося б розпочати свою розповідь із часу заснування Пласту у нас, на Шумщині . Пласт – давня мрія Олени і, якщо цього дуже хотіти, то мрія обов’язково збудеться.

Так сталося і в цьому випадку. Але, щоб почалася активна діяльність організації, потрібна була команда однодумців і ентузіастів-волонтерів. Саме подруга Олена залучає все нових і нових людей до Пласту і залишаються в ньому люди ідейні, чесні, справедливі, без фальші і підлабузництва, тобто такі, як Олена. Станиця два роки проводить таборову зустріч “Антоннівці. Нескорені”, на якій подруга Олена є комендантом. Це дуже важлива і відповідальна посада, з якою вона справляється якнайкраще. В цьому році, завдячуючи організаторському таланту коменданта, табір був проведений на найвищому рівні.

А ще наша подруга велика патріотка, і не просто патріотка, а націоналістка. Бо, як любить вона говорити – патріоти лише говорять, як вони люблять Україну, а Олена свою любов доводить конкретними справами. І встигає вона всюди: і в школі, і вдома, і вирішувати громадські справи, і проводити майстер-класи з гуманної педагогіки, як в районі, так і в області, і не тільки. Можна багато писати про цю незвичайну і талановиту людину, але ще мене доповнять інші.

Помаранчеві – від подруги Олі.
Після чудових портретів подруги Олени важко писати, адже знаєш, що щоб ти не написав, воно не зрівняється з теплими словами так гарно підібраними автором портретів. З цією людиною зовсім не було відчуття знайомства, лише враження, ніби знайомі все життя. Так і почалось спілкування – легко, рівно, на одній хвилі. І тому в організації та проведенні табору не було відчуття страху невдачі чи форсмажорів, оскільки є такий сильний, вольовий комендант – нічого не страшно! Попри цілу купу різних обов’язків, Олена встигала ВСЕ побачити, ВСЕ проконтролювати, ВСЕ розрулити 😉 😅. Патріотичність цієї красивої, розумної жінки відчувається в кожному слові, в кожному русі. Ми інколи сміємося, що боїмося нашу подругу, і тоді вона щиро дивується:”За що? Як мене можна боятись?”. Просто Олена настільки ідеальна, що поруч з нею і сам хочеш змінюватись і ставати кращим! Крім усієї великої волонтерської роботи, роботи вчителя, участі в громадських організаціях, виховництва в Пласті, Олена дуже гарно пише! Від виданих книг до повідомлень в фейсбуці – я люблю читати все!!! Можливо тому, що в такої хорошої і мудрої людини і творіння прекрасні. Ми любимо Вас і радіємо що в нас така хороша станична!

Червоні – від друга Віктора.
Подруга Олена – мій таймменеджер. Завжди найде час, щоб нагадати мені про все, що я маю зробити. Що б я без неї робив?

Білі – від Олі Дух.
Для мене вона дуже хороша і світла. У вас гарна Пластова команда, нам можна позаздрити.

Рожеві – від Ластівок. Гук Христина.

Як дружно ми з подругою Оленою готувались до ярмарки! І, як весело він пройшов! А ще ми розписували пряники. З нею завжди затишно і якось сімейно.

Фіолетові- від Орлиць. Настя Бабій та Ірена Вайдич.

Подруга Олена – наша вчителька зарубіжної літератури. Прийшла одного разу на урок в однострої.Така загадкова. І розказала нам про Пласт. А потім були перші сходини, де ми розписували писанки. З того часу для нас Пласт – подруга Олена.

Жовті – від подруги Люби.
Олено, пам’ятаєте, як ми в червні добирались зі Львова з фестивалю Гуманної Педагогіки додому. Автобусом, потягом, знов автобусом. І от стоїмо ми на Вишневецькій в Кременці. Ніч. І доїхати нема чим. А Ви мене всю дорогу підбадьорюєте. І я всоте переконалась – в розвідку – тільки з Вами! Тішусь, що Пласт здружив нас.

Малинові – від Віктора Аверкієва.
В таборі. Піднімаюсь я від каплички до штабу і бачу: йде назустріч пані Олена. Заклопотана, але усміхається. І така красива! Бо щаслива(зрозумів я), бо дуже любить все те, що робить.

Якось так…..
Як змогли….
Але дуже щиро ! ! !

Leave a Reply

  • Найкращі Дівчата
    Найкращі Дівчата

    content here

    Гей, Мандрують Пластуни!
    Гей, Мандрують Пластуни!

    content here

    Плач Єремії, Пісня куреня _Лісові чорти_
    Плач Єремії, Пісня куреня _Лісові чорти_

    content here

    Писаний камінь
    Писаний камінь

    content here

    koly u put
    koly u put

    content here

    Христина Соловій - Отсе тая стежечка
    Христина Соловій - Отсе тая стежечка

    content here

    Пісня Вифлеємського Вогню Миру
    Пісня Вифлеємського Вогню Миру

    content here

    Перші Пластуни В Америці
    Перші Пластуни В Америці

    content here

    Скоростріл, куфайка
    Скоростріл, куфайка

    content here